Погорєлов Михайло Анатолійович
(19.02.1992-29.08.2014)
випускник школи 2011 року, загинув під Іловайськом 2014 року
Михайло Погорєлов народився 19 лютого 1992 року в селищі Обертин Тлумацького району Івано-Франківської області. 3 1999 року по 2011 рік навчався в Обертинській школі.
У сім’ї Михайло був четвертою дитиною і єдиним сином – мав аж чотирьох сестер. А згодом став і єдиним чоловіком. Коли хлопцю виповнилося 18, пішов із життя батько, згорівши від раку за кілька місяців.
У молодших класах Михайлик відвідував музичну школу, грав на басі в духовому оркестрі. Молодша сестра Анна розповідає, що брат завжди вирізнявся загостреним почуттям справедливості – за будь-яких обставин ставав на захист молодших і слабших, без тіні страху виступаючи навіть проти старших кривдників. Геть нічого не боявся, коли знав, що правда на його боці.
Хлопчина був дуже товариським. Мама пригадує, що любив привести додому багато дітей і малі бешкетники перевертали хату догори дриґом.
Ще в школі Михайло заробив собі кумедне прізвисько Панда – хлопець був товстеньким, трохи неповоротким, а тому нагадував ведмедика. До речі, саме це прізвисько стало його позивним на війні.
Після закінчення Обертинської ЗОШ Михайло дуже хотів стати міліціонером. Просто марив цією професією, але в сім’ї бракувало грошей, аби оплачувати омріяне навчання сина. Тож він вступив в Івано-франківське училище, де здобув спеціальність «автослюсар-механік». Потім юнак пройшов вишкіл у навчальній частині внутрішніх військ у Золочеві, згодом ніс службу у внутрішніх військах Києва. Михайло дуже хотів служити в президентському полку, але сказали, що туди напівсиріт не беруть.
Після демобілізації працював на будівництві, потім охоронцем. А якось почув, що в Івано-Франківську розпочався набір на безкоштовні курси на базі колишнього спецпідрозділу «Беркут». Кому вдасться протриматися, вступить до лав батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ». Погорєлову вдалося. Нарешті його дитяча мрія здійснилася. Михайло дуже пишався тим, що його визнали гідним носити міліційну форму і довірили зброю. Кожного разу, коли приїжджав додому, із захопленням розповідав про небезпечні історії та халепи, які траплялися під час патрулювання.
Звістка про те, що треба вирушати в зону АТО, застала хлопця зненацька. Мав зібрати речі і за кілька годин прибути до Івано-Франківська. Наступного дня зателефонував мамі й попросив привезти йому до обласного центру ще медикаментів, каву і блок цигарок – не встиг купити. «Ну все, мамо, я йду, бо вже форму віддають», – такими були його слова під час останньої їхньої зустрічі.
Іванофранківець Василь Семків вирушав у зону АТО разом із Михайлом Погорєловим. «Нам сказали, що їдемо охороняти громадський порядок у Маріуполі, – пригадує бойовий побратим загиблого прикарпатця. – Ми, звісно, повірили, адже видали тільки бронежилет, автомат, кілька гранат і снайперських гвинтівок. З таким озброєнням не відправляють на передову».
Нам сказали, що потрібні 30 людей на допомогу батальйону «Донбас» для «зачистки» Іловайська. Погорєлов одним із перших зголосився. «Міша завжди рвався в бій», – каже Василь Семків. Побратими загиблого потім розповідали його матері, що прикарпатець тоді фактично урятував свого товариша, бо вийшов замість нього, твердо сказавши: «Ти лишайся, в тебе дитина, я піду».
Коли хлопці поїхали на Іловайськ, зв’язок із ними обірвався вже наступного дня. Через певний час побачили колону танків, що просувалася повз. Вояки пояснили, що «летять» рятувати земляків: «Іловайськ уже в подвійному кільці. Наші в страшній біді. Їх луплять з усього, що можна».
Василь Семків був тим, хто їхав на впізнання «двохсотих» із батальйону «Івано-Франківськ». Наче очманілий, бігав від автобуса до автобуса, до останнього сподіваючись побачити друга живим. Нарешті добіг до бортового «газону», куди завантажили загиблих. «Ти на впізнання? Лізь наверх – шукай своїх». І я його знайшов...
Бойові побратими Михайла не забувають про його матір. На кожен Великдень приїжджають зі святковим кошиком. А ще бувають на Успіння Богородиці – якраз на ті дні припадає річниця трагічних подій під Іловайськом.
Михайла Погорєлова поховали 5 вересня на місцевому цвинтарі. Сотні людей прийшли провести в останню путь 22-річного загиблого під Іловайськом.
29 вересня 2014 року— за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений— нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
А 19 лютого 2016 року на будівлі Обертинської ЗОШ було відкрито меморіальну дошку пам'яті Михайла Погорєлова.
Освятив пам’ятний знак та відслужив панахиду за упокій душі воїна Михайла правлячий архієрей Коломийсько-Чернівецької єпархії Кир Василій (Івасюк). На церемонії відкриття були присутні заступник голови районної ради Василь Гнатюк, керівник апарату районної державної адміністрації Іван Шкварок, начальник відділу освіти РДА Володимир Пеник, селищний голова Обертина Віктор Хамут, депутат обласної ради Богдан Станіславський, мати загиблого героя, родичі, друзі, односельчани, учні та вчителі школи, бойові побратими.
Право відкрити меморіальну дошку надали матері Михайла Мирославі Василівні, заступнику голови районної ради Василю Гнатюку та керівнику апарату райдержадміністрації Івану Шкварку.
В Івано-Франківську відкрили дві пам’ятні дошки загиблим в АТО. Серед них нашому краянину.
Коли Михайло Погорєлов вирушав у зону АТО, на своїй сторінці в соціальній мережі процитував Шевченковий «Заповіт»: «І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом…». А потім дописав: «Я вас усіх люблю». Наче знав, що прощається назавжди.
“Україна завжди пам’ятатиме подвиг цього правоохоронця, який віддав своє молоде життя за Україну, і її народ.””
Коментарi